Сторіччями на багатство України із заздрістю дивилися численні імперії, що межували з цією обширною родючою землею. Починаючи з монгольських орд і Турецької імперії  до величної Габсбурзької монархії і самодержавних російських царів, Україна завжди була об'єктом іноземного домінування більшою мірою, ніж будь-яка інша незалежна країна в сучасному світі. Кожний з іноземних окупантів залишив свій слід на цій землі, унаслідок чого утворився складний історичний колаж, який робить Україну однією з самих багатообразних і цікавих націй в Європі.

У липні 1941 року на кордонах Східної Європи розгорнулося найбільш апокаліпсичне у всесвітній історії військове зіткнення. Трьохмільйонна армія нацистських загарбників була готова завоювати Радянський Союз. Блітц-кріг (блискавична війна) принесла жахливі втрати і руйнування в ряди Червоної Армії і опору, що терпіли поразки упродовж лінії фронту, яка тягнулася від Балтики до Чорного Моря. Мільйони солдат Червоної Армії потрапили у полон, лише небагато вижили, і радянська столиця Москва, здавалося, лежить у владі гітлерівських легіонів. Потім, у момент найвищого тріумфу німецького вождя, він наказав своїм розлюченим генералам відхилитися на південь і зосередити їх військові сили на Україні. Це виявилося фатальним рішенням. Після нацистської поразки у 1945 році більшість провідних воєначальників Німеччини вказали цей критичний поворотний пункт, як момент, коли Гітлер фактично програв війну, але німецький диктатор лише слідував усталеному історичному прецеденту, претендуючи на промислове і сільськогосподарське багатство України, і він був останнім в довгій низці завойовників, які прагнули побудувати свої імперії на українському фундаменті.

Вперше назва «Україна» з'явилася в хроніках наприкінці XII сторіччя, більш ніж на сто років раніше від епохи середньовічного утворення націй, але у той час як слово «Україна» увійшло у вжиток, перша українська держава-нація вже знаходилася у стані роздроблення і занепаду. Ранішня українська історія почалася з заснування Києва, а також з міфів і легенд, які супроводжували створення Київської Русі, наймогутнішої держави ранньої середньовічної слов'янської Європи. Все, що ми знаємо, це, що починаючи з початку IX сторіччя до другої половини XII сторіччя імперія з центром у Києві панувала на території сьогоднішніх України, Білорусі, країн Балтики, а також європейської частини Росії, включаючи весь маршрут від Скандинавії до Візантії. Україна не одна заявляє про своє походження з Київської Русі, так само Росія і Білорусь говорять про цю славетну державу як про прародителя своїх культур, але Україна, країна, в якій знаходиться стародавня столиця Київ, має головний козир в битві за спадкові права серед східних слов'ян.

Імперія Київської Русі кінець кінцем поступилася низці внутрішніх розбратів, в яких царюючі князі рили один одному яму, але лише після того, як було прийнято східне православне християнство. У 988 році київський князь Володимир «Великий» обернув у християнську віру на той час язичницькі народи Київської Русі, і цей крок, здається, мав не тільки духовні, але і династичні, і культурні причини. Не дивлячись на ці декілька земні спонукання, наслідки його рішення виявилися приголомшливими, що призвело у тому числі до подальшого російського імперського розширення, що пропагувало російську Православну Церкву до берегів Тихого Океану. На злеті своєї слави Київ був  визначним містом соборів, палаців, з населенням, що складалося переважно з грамотних і освічених ремісників і мало кодекс законів, який перевершив все, що могла запропонувати Західна Європа аж до часів ренесансу.

До часу монголо-татарського вторгнення на початку XIII сторіччя, яке завдало остаточного смертельного удару Київської Русі, це була вже розколена і роздроблена цивілізація, і навала монгольських армій лише прискорила її кінець. Більше двох наступних сторіч українська центральна частина Київської Русі прийшла до занепаду. Московське князівство протягнулося на північ, а ліс і степи на півдні були завойовані арміями монголо-татар, поляків і литовців. У Криму і південній Україні залишки армії Золотої Орди створили опорний пункт під турецьким владицтвом, а центральна і західна Україна знаходилася під правлінням Польський-Литовської держави, на той час наймогутнішої політичної сили Європи. Цей стан нестабільності призвів до зростання прикордонних співтовариств вільних громадян, що намагалися уникнути феодальних утисків польських і російських землевласників. Відомі, як козаки (термін, що походить від тюркського слова «вільна людина» або «шукач пригод»), ці суспільства були етнічно різнорідними і управлялися складними законами, що вимагали військової служби, а натомість пропонували вдосконалені цивільні права і примітивну форму демократичного правління на чолі з радою. У перебігу XVI-XVII сторіч групи козаків періодично повставали проти іноземного панування, викликаючи величезні проблеми у польського дворянства, у веденні якого знаходилося управління східними кордонами їх імперії, але кожному з цих повстань врешті решт не вистачало сили або воно розчинялося у внутрішній ворожнечі і конкуренції. В 1653 році лідер козаків Богдан Хмельницький ухвалив фатальне рішення, запропонувавши договір альянсу з Росією у відповідь на військову підтримку у війні з Польщею. Що розглядалося козацьким лідером як тимчасовий договір, виявилося початком безперервного домінування і колонізації України Росією, які продовжувалися аж до краху царської імперії в 1917 році.

Колонізація України Росією була поступовим процесом, як частина російського імперського розширення. Наприкінці XVIII століття, за часів правління Катерини Великої, степ і узбережжя Чорного моря стали ще одним завоюванням разом з лісовою зоною північної і центральної частини України, при цьому Крим також опинився під владою імператриці. Уповноважені Катерини створили ряд колоніальних російських міст як, наприклад, Катериноград (сьогоднішній Дніпропетровськ), Одеса, Херсон і Кримська військово-морська база Севастополя, називаючи її імперію на півдні «Нова Росія» і запрошуючи колонізаторів зі всієї Європи влаштуватися там пообіцявши натомість обширні земельні ділянки і релігійну свободу. До сих пір ці регіони надзвичайно симпатизують інтересам Росії і формують основну підтримку для русофільських політичних партій України.

Російські імперські політики витратили велику частину XIX сторіччя, намагаючись створити враження, що взагалі не було такого поняття, як українська нація. Їх успіх може бути зміряний рівнем непоінформованості про українську національну ідентичність, яка залишалася як в колишньому радянському просторі, так і у всьому світі. Багато територій сучасної України були відомі, як «Малоросія», а південні межі – як частина «Нової Росії», і закони послідовно вважали за правопорушення опублікувати щось на «малоросійському діалекті» (фактично українській мові). Цим зусиллям протистояв зростаючий рух українського націоналістичного настрою серед освіченого середнього класу міст України, який очолювали такі літературні фігури, як, наприклад, Іван Франко або національний поет Тарас Шевченко, колишній кріпосний хлопчик чиї таланти художника і поета принесли йому свободу і проклали шлях його новаторським творам на українській літературній мові, вперше в світовій літературі.

Розташована у безпечній віддаленості від кордонів Російської імперії, сьогоднішня Західна Україна упродовж XIX сторіччя знаходилася під управлінням Відня у складі Габсбурзької імперії, і була мультикультурним об’єднанням народів, де ідеям української національної ідентичності дозволялося еволюціонувати відносно без перешкод в середовищі вільного інтелектуального розвитку і самовизначення. Українські посадовці обиралися в місцеві управління, а газети і книги українською мовою знаходилися в широкому обігу. Це стимулювало сильне відчуття національної приналежності на заході країни, яке знаходилося в гострій суперечності з відносною байдужістю або ворожістю до ідей української ідентичності, які спостерігалися у будь-якій іншій частині України.

Перша Світова Війна, а потім революція в Росії надали українцям їх першу реальну можливість у новий час створити незалежну державу, але не дивлячись на численні спроби сформувати український уряд як в Києві, так і у Львові (столиця Західної України), країна зберегла розкол на західний, окупований Польщею регіон і на ту частину країни, де домінувала Радянська Росія. Спроби вплинути на знаменитий мирний договір, підписаний у Версалі, виявилися безплідними, лише небагато з делегатів виявилися здатними зрозуміти українські доводи, крім того, ніхто не був готовий порушувати порядок в недавно відтвореній польській державі шляхом відчуження його східної ділянки. Враховуючи той факт, що Радянська Росія не брала участь у цих переговорах, не було ніякої можливості для декларації української незалежності на паризьких мирних переговорах, і мрія українських націоналістів не була здійснена.

Радянський уряд був особливий жорстоким по відношенню до українців, на яких Сталін дивився з великою підозрою внаслідок зростання українського націоналізму за часів анархії російської громадянської війни в 1917-21рр., яка охопила велику частину України. Сумно відома програма колективізації початку 1930-х була сконцентрована на Україні і її сільськогосподарському багатстві, а опір цій державній ініціативі призвів до безжальної конфіскації урожаю країни в 1932 році. В результаті штучно створеного голоду мільйони українців гинули з голоду в своїх власних будинках, тоді як державна цензура зображувала цей процес, як перемогу соціалізму. Ще сотні тисяч громадян України стали жертвами хвиль комуністичного терору, який охопив СРСР в 1930-і роки, із спільними могилами, що наповнювалися до верху на лісистих околицях кожного українського міста. Ця безпрецедентна жорстокість була повторена після 1939 року в Західній Україні, коли договір Гітлера із Сталіним розділив Східну Європу і дозволив комуністам анексувати землі Західної України, що раніше знаходилися під управлінням Польщі. В результаті деякі українці спочатку вітали німецьких загарбників в 1941 році, вбачаючи в них європейських визволителів від жаху комуністичного правління, але дуже скоро вони втратили цю ілюзію, оскільки стала очевидною безжалісність німецьких окупаційних сил.
      
Багато українців у відповідь на це пішли в ліси і гори, щоб вести партизанську кампанію як проти Радянського Союзу, так і проти нацистських сил, тоді як інші прийняли німецьке керівництво, щоб приєднатися до військ СС як український дивізіон, який, як вони сподівалися, повинен був одного прекрасного дня сформувати ядро Української Національної армії. Україна лежала якраз на шляху проходження до Сталінграду і знаходилася в епіцентрі військового вихору двічі, спочатку, коли гітлерівські легіони неухильно пробивалися до Волги, а потім, коли вони були відкинуті назад до меж Рейху масованими загонами Червоної Армії.

В результаті Україна знаходилася в 1945 році в стані повного спустошення, з незліченними втратами, які дійшли до десяти мільйонів. У радянські часи ідея освітлення страждань кожної конкретної особи в СРСР під час його знаменної війни з фашистською Німеччиною була надзвичайно непопулярною, але з часу незалежності ставало все більш ясно, що Україна постраждала більш, ніж будь-яка інша земля або народ не тільки по величині завданої матеріальної шкоди, але також і по кількості людських втрат і по глибині емоційних шрамів, які залишила тут війна. Навіть сьогодні можна побачити ветеранів війни і молодих українців, що займаються бурхливими і запеклими спорами про війну, а також про гріхи або чесноти тих, хто боровся за Радянський Союз або проти всіх, котрі сприймалися ворогами України. Машина радянської пропаганди такою мірою мала успіх у описі українських борців за незалежність під час Другої Світової, що навіть згадка їх імен залишається могутньою політичною зброєю, яку сьогодні майстерно використовують ті, хто прагне розділити країну ідеологічно протилежні табори і запобігти усім зусиллям у напрямку до реформ і європейської інтеграції.

Тоді як Друга Світова війна у багатьох відношеннях виразила історичні розбіжності, які пронизують українське суспільство, вона також, як це не парадоксально, відповідальна за об'єднання країни в одну політичну одиницю вперше починаючи з часів раннього середньовіччя, хоча поки лише як елемент клубка націй СРСР. Це об'єднання України проклало шлях декларації незалежності в 1991 і утворенню найбільшої європейської країни.