Друге місце Андрія Данилко, а точніше його персонажа – Вєрки Сердючки, на Євробаченні-2007 стало несподіванкою як для вірних прихильників, так і ярих критиків артиста. Адже, «ті, кому відводять другі місця, мають незаперечне право на перше», – колись сказав Джонатан Свіфт. Між тим, на такий результат мало хто розраховував, оскільки навіть лояльні критики відмічали, що успіх Сердючки – це феномен виключно пострадянського простору. Виявилося, сатира і гумор Данилка інтернаціональні. В Україні феєрична Сердючка почала з гумористичних монологів, далі з’явилося теле-шоу, яке вона вела в образі провідниці. Невимушене спілкування з естрадними зірками Росії і України в її програмі відрізнялося від існуючих форматів, і «СВ-шоу» швидко стало шалено популярним. Далі Сердючка заспівала… Що ще можна чекати від цієї невгамовної особи читайте в інтерв’ю з Андрієм Данилко – людиною, яка знає її якнайкраще.

– Андрію, на сайті Сердючки зазначено, що цей персонаж народився ще у 1990 році. Чи це так?

– Так, день народження Сердюки ми святкуємо 8 березня. Нас дуже не хотіли брати до програми того святкового концерту, але ми все ж таки показали два номера у виконанні Сердючки. І це був не успіх, а просто тріумф. Ми виходили на сцену багато разів, нам аплодували. Я не міг зрозуміти, чому реакція на наш виступ така бурхлива. Ні, ми, звичайно, знали, що це буде весело. Але, що виступ викликає такий ажіотаж, ми не передбачали.

– А як формувався цей образ, чи тривалими були пошуки?

– Зовсім нетривалими. Але Сердючка і досі розвивається як персонаж. Ще у школі я робив пародії на вчителів, прибиральниць. Але це не сприймалось як робота, це були пустощі. І звичайно, коли реакція на пародію мене самого вражала, я розумів, що це подобається, і що це схоже. Зробити Сердючку було не складно.

– А як Ви самі сприймаєте Сердючку: це, стьоб, сатира, гумор або?..

– Ви знаєте, моє ставлення з кожним роком змінюється. І я не дуже люблю дивитися старі записи, це вже пройшло. На той момент це було смішно або забавно. З часом Сердючка перетворюється на арт-персонаж, такий, в хорошому розумінні, скандальний персонаж. Тому що вона єдина, хто говорить правду. У неї немає ніяких кордонів, ніяких заборон, вона може говорити те, що думає. І під час останньої поїздки до Франції я відчув, що це зрозуміло всюди. Так, до неї приглядаються. Але міф, що Сердючка зрозуміла тільки слов’янам, і ніколи не буде сприйнята в Європі, ми зруйнували.

– Ваш земляк Ніколай Гоголь, до того, як стати відомим письменником, грав на сцені, у тому числі й жіночі ролі в комедіях. За свідченнями сучасників, жодна актриса не робила цього краще. Сердючка також затьмарює багатьох сучасних естрадних зірок і пародистів. Можливо, це – чоловіча справа, робити пародії на жінок?

– Я гадаю, що дуже багато комедійних актрис, жінок, дуже смішних. Але мені здається, що у чоловіків комедійні ролі, саме жіночі, виходять трохи яскравіше. Можливо, вони не намагаються бути привабливими і не думають про зовнішність.

– Контраст між епатажною Сердючкою і стриманим Данилком вражає…

– Я зовсім не стриманий, це – вигадки. Я, звичайно, менш емоційний, ніж Сердючка, іноді видно втому.

– Перевтілення забирає багато сил?

– Перевтілюватися, ні, мені не важко. Коли я бачу пародії на Сердючку, я відчуваю, що вони взагалі її не розуміють. Чому після Сердючки у нас ніхто не добився більшого успіху у такому жанрі? Почалося якесь повальне перевдягнення, що мені самому іноді набридає. Але ж не в перевдягненні справа. Головне – не візуальне влучення в жіночій образ, а абсолютно інше. Коли людина у екрана або в залі забуває, що це грає чоловік, «а ось – Вєрка Сердючка» – це точність. У глядача не має виникнути почуття огиди. Головне – це смак, це відчуття міри. Зверніть увагу, ми завжди дуже дозовано з‘являлися на екрані: на свята, іноді кліпи. Тому що Сердючка має бути подією, вона не може з’являтися, як інші виконавці, постійно, вона – інша. Її має бути небагато. Неможна їсти багато чорної ікри, це шкідливо для печінки. Один ведучій на радіо якось сказав «мені завжди було не зрозуміло, як Данилку вдається протягом стількох років не перейти грань, коли глядачі скажуть «ой, фу». Ось і мені не дуже зрозуміло, іноді сиджу біля екрану і думаю, ну скільки можна нести дурниці… 

– Цікаво, що байдужих до образу Сердючки в Україні майже нема: є або прихильники, або супротивники.

– Майже так. Є ще невеличка група спостерігачів, їм начебто і все одно, але вони у курсі всіх справ, що цікаво. Частіше за все, коли вони потрапляють на вечірку або концерт, вони змінюють своє ставлення. Підходять і говорять, що інакше все це собі уявляли.

– Ваш від’їзд на Євробачення в Гельсінкі супроводжували такі акції протесту, якими не завжди відзначаються важливі громадсько-політичні події. Ви не поділяєте тривог деяких співвітчизників про те, що Сердючка може негативно вплинути на ставлення до українців в цілому?

– Коли говорять, як можна пускати Сердючку представляти країну, мені смішно. А чим її представляти? Політичними баталіями? І взагалі, я ж не президент представляти країну, я – представник жанру, який теж є в Україні, і, скоріш за все, він більш чесний, ніж політика. Для України я був ганьбою до Євробачення, а після – гордість. Я і на те, і на інше дивлюся із посмішкою. Все це – мильна піна. Успіх і наругу потрібно зустрічати однаково. На Євробаченні ми були яскравими, сама пісня і настрій, з яким ми приїхали. У нас була задача – повеселити, завести публіку. Журналісти від нас не відходили не тому, що ми були найкращими, просто всім хотілося чогось іншого. Ніхто не думав про перше або друге місце, звичайно, хотілося, щоб не десяте, це зрозуміло. Успіх навіть не в тому, що ми посіли друге місце. Успіх в тому, що з Євробачення пісня вперше потрапила, наприклад, в англійські бил-борди без наявності сінглів у магазинах, шосте місце у національному хіт-параді Франції. Це користується попитом в Європі, люди знають, що робити під таку музику: танцювати, розважатися, те, що багатьом потрібно.

– Чи помітили Ви якісь відмінності між українською аудиторією і європейською?

– Ні. Єдине, що заважає мені в Європі – це недостатнє володіння мовами. Якби вистачало мови для вільного спілкування, було б набагато веселіше. Тим паче, жарти перекладати завжди важко, не завжди знаходяться потрібні слова. Тому поки що тільки пісня може представити Сердючку, нажаль, не текст. Але я маю намір змінити цю ситуацію.

– Андрію, Ваша Сердючка колись підкорила Росію, а тепер стала відомою в Європі. Їй, першій із українських зірок, запропонували співпрацю провідні європейські студії звукозапису. Але до Сердючки напевне не ставляться, як до серйозної співачки. Але попри це, кожна її пісня стає хітом. Як Ви цього досягаєте?

– Є якесь самовідчуття, мені так хочеться. Мені все одно, співачка вона, чи ні. Якщо ми коли-небудь і говорили, що вона співачка, то говорили з іронією. Співачка – це Монсерат Кобальє. А Сердючка – виконавиця, і я, напевно, не актор, а виконавець. Все ж таки актор – це Джигарханян або Ніколсон. У мене немає такої майстерності, щоб я міг зіграти разом із ними. Я не режисер, але займаюся саморежисурою, хоча це і не дуже гарно. Хотілось би, щоб поруч була людина, яка б тебе розуміла і допомагала розвиватися. А так поки своїм відчуттям, що саме такої пісні не вистачає. Адже сумних пісень багато, але ж не весь час сумувати, хтось має займатися і розважальною музикою. Нещодавно у нас стартувала «Фабрика зірок» – одне з найпопулярніших шоу у світовому телеефірі. На відкритті Сердючка сказала: «Ми присутні при народженні нових зірок. Будуть і невдачі, будуть і великі зірки. Але головне, ви повинні знайти своє обличчя, бути індивідуальністю».

– Чи використовуєте українські ритми і мелодику в піснях?

– Так, авжеж. Це все українські ритми. Сінгл, який зараз виходить у Франції – «Гоп-гоп» українською мовою. Я був проти, оскільки у нас цю пісню знають давно, але вони наполягали. І мені здається, це буде виокремлюватися із загального потоку.

– Ви багато подорожуєте, сумуєте за Україною?

– Напевно, сумую… за своїм ліжком, іноді – за своєю студією. Але ми були у Франції, мені не вистачило часу, як мінімум тижня ще там побути, щоб відчути ауру міста. Починаєш розуміти, які вони, над чим сміються, чому сподобалося саме це. Не вистачило часу. В Парижі Сердючку багато фотографували, брали автографи, але це візуальне сприйняття, ця зірка на голові, її далеко видно. Подивимось, я не думаю, що це буде мега-успіх в Європі, але чому не спробувати? Можливо, стадіони збирати й не будемо, але спробувати можна.

– В Європі Вас питають про Україну? Можливо запам’ятали якісь випадки у зв’язку з цим?

– Нас не знають. У Франції на програмі «Хіт-машина» є така рубрика, коли заходиш в окрему кімнату, там – великий екран, де показують дві картинки, і ведучий питає про твої асоціації із зображеннями. І вони спитали: «з чим у Вас асоціюється Україна?» і показують: на одному фото – бомжі, на іншому – група «Озон». Як Ви розумієте, ні те, ні інше не має прямого відношення до України. Я і кажу: «раз у вас такий шикарний вибір, то, скоріш за все, я оберу групу «Озон». І, здається, там не дуже знають, що група «Озон» – це Молдавія, а не Україна, десь там, і все.

– Перед останніми парламентськими виборами ходили чутки, що у Вас є ідея взяти у них участь. Чому не пішли в парламент?

– Не можна сидіти на двох стільцях одночасно. Або йти туди, або займатися музикою. А у мене купа роботи, у мене колектив. У нас поїздки, концерти, альбоми. Можливо, з часом я і наважуся на це. Я ставлюся до цього не просто, як до виходки, це своєрідна позиція. Сердючка мала би змогу займатися законами про кіно, про авторське право, тим, чому нині не приділяється достатньо уваги.

– Україна – молода держава і хоче бути почутою у світі.

– Ми саме цим і займаємось. Сердючка – це український голуб миру, вона і персонаж її мами – це посли доброї волі. Вони прилітають в іншу країну, вони сміються, вони намагаються потоваришувати, це об’єднує. Ми хочемо своїми піснями, своїми шутками, своїм дурачеством, епатажем привернути увагу до нашої країни. Ми хочемо, щоб нас розуміли в Європі, показати, що ми так само сміємось, співаємо, ми – нормальні люди. Так, епатажем, але ми досягаємо того, щоб усі кричали «Україна – це круто! Україна – це кльово!», як було на Євробаченні. Що про нас знають? Знають Шевченка, знають Кличко, Руслану і Сердючку, так, і революції, звичайно. Але хіба це Україна? Є ж у нас і Вакарчук, і Білик, та ж «Віа-Гра», «ВВ», Могилевська, Софія Ротару, «тріо Мареничі». Ціла плеяда артистів, видатних людей. Це також наш імідж, наш культурний потенціал. Це можна показати в Росії, показати в Європі. За це не соромно. Тоді нас і будуть впізнавати.

Бесідувала Н.Науменко
Фото надані компанією «mama-music»