У свої 24 роки він автор уже п’яти книг, які користуються популярністю і в Україні і в Європі. Зокрема, його романи «Архе» і «Культ» вийшли друком у Польщі і Німеччині. Переклади Дереша готуються в Італії, Іспанії, Голландії, Бельгії, Фінляндії та інших країнах. Він – яскравий представник нової генерації українців, яка визначатиме розвиток країни вже в найближчі роки. Нам стало цікаво дізнатися, чим живе і дихає нове покоління.

– Пане Любко, Ваші твори виходять великими тиражами в Україні, у свої роки Ви вже стали «культовим» письменником на Батьківщині, а тепер маєте успіх у європейських книговидавців. Як розпочинали цей шлях, у чому вбачаєте причини такого успіху?

– Гадаю, що причина успіху найбільше зосереджена в одному: у щирій незацікавленості подальшою долею книг. Помічаю, що чим більший інтерес до наслідків своєї творчості, тим менша віддача і від процесу писання, їх видання – і навпаки. Це нелогічне, але дієве пояснення, воно спрацьовує там, де підводять, здавалося б, бездоганно вибудувані логічні схеми. Хоча яких тільки варіантів про власний «успіх» чути не доводилося… починаючи від прораховування «рецепту твору від Дереша», закінчуючи плітками про те, що мій піар-менеджер – письменник і містик Володимир Єшкілєв.

– Як Ви відчуваєте «свою» аудиторію, це молодь, чи люди старшого віку теж цікавляться Вашими книгами?

– Здебільшого це молодь – причому, молодь, котра перебуває всередині літературно-культурного УКРАЇНСЬКОГО процесу. Кажу УКРАЇНСЬКОГО, тому що насправді існує кілька паралельних молодіжних культур, які розвиваються, і які, в тому числі, різняться мовою. Це студенти, школярі, люди, які відчувають спорідненість зі сучасною українською культурою і бачать у ній певне відображення «сьогодення», знаходять актуальні для себе переживання. Окрема група читачів – читачі «за фахом», для яких читання – спосіб життя, і які покривають масив сучасної української літератури «ковровим» методом. Значно менша категорія людей – це люди старшого віку, яким мої книги потрапляють у руки різними шляхами: від дітей, в силу того, що їм цікава молодіжна література, через рекомендації друзів і т.д. З цими читачами, чесно кажучи, справу мати найцікавіше. У випадку студентів я стикаюся з доволі стереотипною відповіддю, чому вони вибрали читати саме мої книги, тоді як з людьми старшими за цим часто криються цілі історії.

– Ви самі родом зі Львівщини, це – захід України. Як Вас сприймає аудиторія на сході країни, адже багато говорять про, так би мовити, ментальний, мовний розподіл України на Схід і Захід?

– Розподіл, про який ви говорите, існує. Я вже сказав, що є паралельні культури, які можуть бути настільки замкнуті у колі своїх інтересів, що не здогадуються про кумирів, які існують в чужих середовищах. Часом читаю чийсь російськомовний блог в Інтернеті, де людина пише про своє здивування від того, що українською мовою, виявляється, виходять не тільки перевидання Шевченка і Лесі Українки, а що є цілком актуальна українська література, яку пишуть сучасні письменники, і, виявляється, цих українських письменників є навіть чимало!
Саме тут, у різниці цінностей і еталонів, а не в мовному чи географічному розподілі, треба шукати різниці у ментальностях. Тому що «своїх» віднаходжу і в Луганську, і в Донецьку, і у Львові, а є ізольовані середовища, де не цікавляться модерною українською культурою. Такі середовища – не «гірші» у виборі своїх культурних цінностей, лише відділені своєю упередженістю чи інертністю, за якою вважають: «у них» нічого не відбувається і все застигло на рівні 1989-го року. А «свої» – тобто, люди, для яких українська культура є живою і сучасною, зустрічають якщо не безумовно радісно, то, принаймні, з розумінням.

– Ви багато спілкуєтеся з іноземцями, Вас запитують про Україну?

– Як писав Жак Ваше у листі до Андре Бретона, «ніщо так не вбиває людину, як потреба представляти якусь країну». І я з цим погоджуюсь, адже в кінцевому рахунку спілкування двох людей, які «представляють країни», зводиться до взаємного розвінчання стереотипів та заміни одних кліше на інші (якщо мова йде про так звану «ментальність»), що для мене рівносильне переливанню пустого в порожнє. Я намагаюся говорити з іншою людиною саме як з людиною, а не шматком «держави» і поводжу себе відповідно – щирість особистого для мене цінніша за відсторонені розмови про «загальні місця».

– Над чим Ви зараз працюєте?

– Це історія молодого композитора, який пише симфонію для чемпіонату Європи з футболу у 2012 році – році, коли, за древнім календарем Майя, повинен наступити кінець часів.

– Чи є в планах європейських видавництв Ваші нові твори?

– Наразі найпліднішою є співпраця з німецьким видавництвом «Suhrkamp», котре весною цього року випустило третю мою книгу і має плани на четверту. Також найближчим часом виходять переклади в Італії та – трохи згодом – у Франції. Таким чином, це все-таки Європа. У Росії, як не дивно, жодного перекладу досі не вийшло.