Олесь Санін – лауреат українських і міжнародних фестивалів, режисер документальних та ігрових стрічок. Його фільм “Мамай” у сучасному українському кіномистецтві став першою “ластівкою”, яка вилетіла за межі країни. Після шедеврів Параджанова і Довженка, що в минулому столітті відкривали Україну світові, йому першому вдалося відзняти і показати глядачам гідну українську кінострічку, яку було номіновано на отримання Оскара. Але, крім того, Олесь – яскравий представник нової генерації українців, які вірять у краще майбутнє своєї країни і багато роблять для цього. Наша розмова з паном Олесем про українське кіно і не тільки.

– Як Ви оцінюєте потенціал і перспективи українського кіно сьогодні, які очікування?

– Українці загалом оптимістична нація. І в мене теж оптимістичні очікування щодо вітчизняного кінематографу. Україна – це дуже зручне місце для зйомок кіно. Наша країна має фантастичні місця, архітектуру, клімат. За один знімальний період можна відзняти і зиму в горах, спуститися вниз і захопити весну, наприклад, початок квітування. В нас багато цікавих людей, облич, величезна кількість красивих жінок. Українці люблять дивитися кіно, для багатьох це – відпочинок і дозвілля. У нас люди знайомляться в кіно, закохуються, цілуються. Все це говорить про те, що кіно в Україні буде. Зараз виникає питання, яке буде кіно? На жаль, Україна не опирається засиллю іноземної продукції: американської, французької, німецької, російської. Я не проти іноземного кіно, але я проти низькоякісної продукції. Вітчизняний кінематограф бореться за право на існування, за успіх, дуже сподіваюсь, що є і мій внесок у цю справу. Знімаються нові фільми, помітне професійне зростання моїх колег, акторів і продюсерів. Починає щось виходити – і це підтверджує мої сподівання з приводу кіно в Україні. Я намагаюся допомагати своїм колегам. Проте чимало друзів дивуються, чому я допомагаю своїм конкурентам? Але я не вважаю, людей з якими роблю одну справу, конкурентами, для мене – це колеги: якщо вдасться щось одному, то іншим буде легше. У мене дуже особливе ставлення до людей, що причетні до кінематографічної індустрії, це своєрідне середовище, яке дарує людям радість, і це нас об’єднує.

– У своїх фільмах Ви часто торкаєтеся історичних тем, зокрема складних і болючих для України. Для Вас це – внутрішня потреба чи Ви бачите в цьому потребу для країни?

– Напевно, що внутрішня. Поки що для мене, як і для моїх колег, немає якоїсь такої теми, яка б могла бути замовлена державою. У нас настільки швидко змінюються уряди, що за такий короткий час просто неможливо зняти фільм. Іноді зовнішні фактори збігаються з якимись насущними державними проблемами, але вони швидко минають. Може, й дякувати Богові, що немає таких державних замовлень. Є якесь замовлення соціальне, я його відчуваю в тому, що люди хочуть бачити на екрані просто свої історії, які їм милі, близькі, цікаві, конфліктні і так далі. Режисеру дуже тяжко, якщо він не має своїх власних мотивацій робити фільм, а лише повинен виконувати замовлення. Якщо говорити про великі художні та документальні проекти, безумовно мають бути особисті мотивації. Ти це знаєш, переживаєш, тобі цікаво – і ти знімаєш. Пригадую, нещодавно я переглядав одне з останніх інтерв’ю Фелліні, який виступав у Венеції перед великою кількістю критиків і своїх молодших колег. Режисера запитали, що його найбільше надихало для того, щоб робити такі фільми. Всі хотіли почути якісь красиві слова, історії. А він довго думав, думав і каже: «Я не знаю, може, це – Джульєтта, але наскільки я пам’ятаю, це – сума гонорару». Звичайно він, напевно, жартував. Кіно – це насправді якісь наші історії, мрії.

– Над якими проектами Ви зараз працюєте?

– Зараз я готую велику художню картину, яка називається «Квіти мають очі», у пресі її називають «Кобзарі». Вже закінчується режисерська розробка, починається підготовчий період: час вибору акторів, знімальної групи, місця зйомок. Фільм уже зажив своїм життям, мені це дуже імпонує і подобається. У героїв є своя історія, вони вже немов живі люди. Я  бачу про них сни і точно знаю, як вони мають виглядати. Це дуже важливий і приємний період. Він схожий на те, як вагітні мами ходять по магазинах, вибирають якісь там пелюшки… Я зараз у подібному стані, такої трішки дивної мами, яка ходить по магазинах і уявляє, яка в неї буде дитина. У такий творчий період не ти вже чекаєш, коли можна зняти фільм, а він на тебе чекає.

– А про що цей фільм?

– Події фільму відбуваються в часи НЕПу в Україні та великої депресії в США. Сам фільм – це історія американського хлопчика, який разом з татом приїхав до України. Вони мали поміняти трактор на зерно, яке було дуже дешевим у Радянській Україні. Але батько відмовляється від обміну, коли дізнається, що зерно відбирають у селян насильно. Батько гине, хлопчик лишається сам і випадково зустрічає бродячого музиканта – кобзаря. Він подорожує разом з ним  Україною. Врешті-решт хлопчик стає єдиним свідком ще однієї історичної події – знищення учасників з’їзду кобзарів у Харкові. Цей фільм про життя, про простягнену руку одне одному. Я переконаний, що українська відкритість і гостинність є наслідком того, що ціле покоління не знало, чим нагодувати своїх дітей, що буде з ними далі. Але українці не стали злостивими, не почали мститися всім навколо і в кожному сторонньому вбачати ворога, а навпаки… Я хотів би зробити кіно саме про цю рису нашого народу.

– В українській пресі писали про Ваш спільний проект з відомим американським документалістом Марком Харрісом. Що це за проект?

– Наш спільний проект називається «Перебіжчик». Це історія про Володимира Кравченка, одного з дипломатів Радянського Союзу, який став фактично першим у світі дисидентом, тобто людиною, яка офіційно через політичні мотиви вирішила не повертатися на батьківщину. В основі фільму – подорож сина Володимира Кравченка. Він захотів пройти слідами батька, щоб зрозуміти його і себе. Це досить великий документальний проект. Ми з Марком задоволені картиною, вона є позитивним прикладом існування української кіноіндустрії у світовому контексті. Думаю, що прем’єра фільму відбудеться наприкінці вересня – початку жовтня цього року.

– Олесю, чи запитують Вас про Україну за кордоном, чи змінився зміст запитань?

– Дуже відрізняються запитання про Україну до 2003–2004 років і пізніше. Спочатку люди навіть на митниці, коли брали паспорт, дивилися і здивовано запитували: «А де це знаходиться?» І у відповідь на жарт, що це Північна Румунія або південна частина Монголії, вони абсолютно впевнено казали: «А точно, точно». Тобто України не існувало на карті свідомості. Зараз все відчутно змінилося. Внаслідок активної інформаційної експансії часів «Помаранчевої революції» велика кількість людей побачила нашу країну. Їм цікаво: «Хто це – українці? Як вони виглядають? Як вони живуть? Чим вони цікавляться?» Я гадаю, що потрібно і надалі працювати над тим, щоб існував український бренд. Безумовно, Україна – це бездоганна кухня: борщ, вареники, сало. Це також писанки, вишиванки і шаровари, але ж не тільки. Існує така відома фраза: «Кіно є обличчям кожної нації, а мова кіно є голосом його душі». У світі хочуть нас бачити, пізнавати, і є велика надія, що нас все таки пізнають через наше кіно.