На користь вибору українських ВНЗ для здобуття освіти свідчать і поважний вік провідних університетів країни, а також авторитет і досягнення українських наукових шкіл у різних галузях знань.

Першим просвітницьким центром, що голосно заявив про себе, стала у 1576 році Острозька школа з правами академії, яка мала власну друкарню і була організована за принципом вищих навчальних закладів Європи того часу. Впливовим центром науки XVII ст. стала Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад у Східній Європі. 1661 року король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир підписав диплом, яким надавав Львівському єзуїтському колегіуму „гідність академії і титул університету”. У XIX ст. були відкриті університети в Харкові (1804), Києві (1834) та Одесі (1865). Найстаріші медичні вузи спочатку існували як факультети в цих університетах, а пізніше відокремились у самостійні навчальні заклади. У 1875 році наказом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа був заснований Чернівецький університет. У 1885 році був відкритий перший технічний ВНЗ – Харківський політехнічний інститут, а у 1898 – Київський політехнічний інститут. Ці вищі навчальні заклади швидко набули репутації потужних науково-освітніх центрів, яку зберігають і до сьогодні.

Кінець XIX і XX століття ознаменувалися бурхливим розвитком українських наукових шкіл, що здобули світове визнання. Засновник Української академії наук Володимир Вернадський стояв біля витоків геохімії, біогеохімії та інших наук. Нобелівський лауреат Ілля Мечников – бактеріолог та імунолог, „батько” геронтології та творець теорії імунітету, вчений енциклопедичних знань навчався в Харківському університеті та довго працював в Одесі у Новоросійському університеті, згодом – на заснованій ним бактеріологічній станції. Саме в цей період І.Мечников вивчав імунну систему людини і відкрив явище фагоцитозу. 1888 року він прийняв запрошення Луї Пастера працювати в його новоствореному інституті в Парижі. Саме тут він і отримав визнання своїх наукових праць: йому присуджено Нобелівську премію „За вивчення імунної системи”. Створена Мечниковим біостанція в Одесі працює й дотепер. Сьогодні – це Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології.

Приборканням епідемій холери та чуми людство багато в чому завдячує дослідженням учня Мечникова -- Данила Заболотного. Заснований ним у Києві інститут мікробіології та епідеміології існує і досі. Відомий лікар-фізіолог Олександр Богомолець заснував два інститути в Києві, створивши тут сильну медичну школу. У Київському політехнічному інституті викладав піонер теорії міцності матеріалів Степан Тимошенко. Сильну наукову школу в галузі фізики заснував у Києві Микола Боголюбов. У 30-х роках XX століття в Харкові працював фізик-теоретик Лев Ландау, згодом – Нобелівський лауреат. Л. Ландау очолював теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту та водночас був завідувачем кафедр теоретичної фізики Харківського університету та Інженерно-механічного інституту (нині – Харківський політехнічний університет). Тут геніальному фізику було присуджено вчений ступінь доктора фізико-математичних наук та звання професора. Легендарна наукова школа Л. Ландау, якому тоді не було ще й 30 років, залучила до Харкова багатьох талановитих молодих учених, зокрема Євгена Лівшиця, Олександра Ахієзера та інших. Завдяки цьому Харків став одним із провідних центрів теоретичної фізики в СРСР та зберігає цю славу і донині.

У таких нових напрямах, як декаметрова радіоастрономія і радіоокеанографія працював в Україні Семен Брауде. Геніальний український вчений Євген Патон розробив методи будівництва унікальних суцільнозварних мостів, винайшовши нові методи зварювання. Не відставали від запитів епохи вчені, які працювали в Україні, і в галузі кібернетики. В середині XX століття заявила про себе наукова школа Віктора Глушкова та Сергія Лебедєва.

Ціла низка винаходів українських учених послужили фундаментом, точкою відліку для розвитку світової науки в багатьох сферах. Серед них такі видатні досягнення, як здійснення штучної ядерної реакції із розщеплення атомів літію, отримання важкої води, створення першої в континентальній Європі електронно-обчислювальної машини, освоєння нової галузі металургії – електрометалургії; розробка ракетно-космічної, авіаційної техніки, яка не має аналогів у світі, тощо.