Григорій Сковорода: “Світ ловив мене, та не впіймав”
Григорій Сковорода (1722–1794) – гордість і слава українського народу. Філософ, учений, поет, артист і мислитель. Його називали українським Сократом, порівнювали з Діогеном. Сковорода втілював духовне пробудження українського суспільства кінця XVIII століття.
Це були важкі для України часи – скасовувалося гетьманство, ліквідовувалася Запорізька Січ, посилювалося кріпацтво. Етична проповідь Сковороди була потрібна Україні як повітря. А саме його життя вражало сучасників, було прикладом для наслідування та продовжує дивувати нащадків.
Чому Сковорода, кращий студент Києво-Могилянської академії, володіючи декількома європейськими мовами, блискучий знавець івриту, латині і грецької, обдарований музикант і співець, не шукав слави, чинів та грошей? Сковорода учителював, викладаючи різні науки, був професором у Харкові та Переяславі, і вже згодом його діяльність сприяла відкриттю першого університету України у Харкові. У 1769 році Григорій Сковорода остаточно залишив офіційну педагогічну діяльність. Волелюбний і сміливий, зі стійкими етичними переконаннями, він обрав тернисту стежину мандрівного філософа. Його мандрівка тривала близько тридцяти років, аж до самої смерті. Увесь цей час Сковорода не розлучався з Біблією, своїми рукописами та сопілкою. Ці речі йому були необхідні понад усе. Його подорож була сповнена цікавих пригод, оповита переказами й легендами.
Слава про великого філософа та вченого швидко розповсюдилась селами та містами. Завжди збиралась велика кількість людей, щоб побачити та послухати його, поспілкуватися з ним. Стриманий та терплячий, шанобливий до людей, він відвідував хворих, утішав сумних, ділився останнім з незаможними. Він віддавав їм те, що мав і що було дорожче за золото – мудрі поради і повчання. Сковорода навчав і проповідував, докоряв тим, хто заслуговував: за пияцтво та непорядність, за брехню, ледарство та недобросовісність. Сковорода обстоював права особистості в кожній людині, а мовою того часу це означало сильну демократичну тенденцію. За часів кріпацтва то було дуже небезпечно. Проте, попри це, його твори були відомі – вони поширювалися Україною усно та переписувалися від руки. У своїх поезіях, притчах, він відображав мрію народу про кращі часи, добробут у родинах, коли земля стане «царством любові…без ворожнечі і чвар».
Слава про Григорія Сковороду була поширена не лише в рідній Україні, а й далеко за її межами. Сама цариця Катерина ІІ забажала його побачити і запросила переселитися до Петербурга. Але недовго думаючи, Сковорода ввічливо відмовився: «Я не покину Україну – мені дудка і вівця дорожчі царського вінця»…
Його пісні співали по всій Україні, вважаючи народними, його сатиричні байки і вірші добре знали. Сковорода перекладав Плутарха і Ціцерона, але найкоштовнішим є його філософська спадщина. Філософія для Сковороди – це основа і смисл освіти загалом: вона є життям духу, постійним пошуком істини. Чисельні твори українського філософа за жанрами поділяються на філософсько-богословські та літературні. Першими друкованими богословсько-філософськими працями Сковороди були трактати "Наркіс, разглагол про те: пізнай себе" та "Асхань, або Симфонія про пізнання себе самого". Вони присвячені питанню самопізнання, що є основою всього світогляду Сковороди. Черпаючи філософські ідеї з давньо-класичної філософії, Сковорода переробляв їх згідно з власним розумінням і тенденціями. У сфері релігії Сковорода вів боротьбу проти бездушної обрядовості і формалізму; він протестував проти звуженого розуміння православ'я і християнства. Практична філософія Сковороди знаходиться в тісному зв'язку з умоглядним: для істинно щасливого життя потрібні знання і мудрість; щастя полягає в духовному світі, що означає жити в гармонії з природою і з самим собою. Основоположною у філософії Сковороди є його концепція про дві натури – видиму та невидиму, зовнішню та внутрішню. Сковорода прагнув поєднати розум і віру: розум повинен прагнути відшукати істину, яка не дана людині Богом, а поступово відкривається їй, але поряд з розумом важливе місце також належить і вірі. За Сковородою, всесвіт складається з трьох світів: великого, малого і символічного; великий (макрокосм) – це природа; малий (мікрокосм) – людина; символічний – Біблія. У кожному світі існують дві основи: Бог, або вічність і матерія, або тимчасове; у всій природі Дух панує над матерією.
Григорій Сковорода залишив своє філософсько-етичне вчення не тільки у творах, а й підтвердив його власним життєвим шляхом. Над його могилою на хресті написано: “Світ ловив мене, та не впіймав”, – так сказав він про себе. Таким і залишився у спогадах – мандрівний філософ, який відмовився від світського успіху і власного майна, лишився “не спійманий спокусами”.
