Українське кіно
В Україні можна не нагадувати слова колишнього лідера пролетаріату Леніна, який майже століття назад стверджував, що “серед усіх видів мистецтва – кіно для нас є найважливішим”. Цей видатний “піарщик” свого часу добре розумів, що кінематограф – це один із найсильніших засобів впливу на громадську думку та освіту, а також насадження нової форми ідеології. Не дивлячись на цей ідеологічний тиск, Україна є місцем народження цілої низки видатних режисерів, які належать до засновників світового кіномистецтва. Так що ж таке історія цього найпопулярнішого виду мистецтва в Україні і як воно розвивається сьогодні?
Кінофільми вперше з’явилися в Україні 1896 року, коли кінематографічна продукція братів Люм’єр була продемонстрована у Чорноморському порту міста Одеси і далі в інших містах країни. На початку ХХ століття на кіностудіях Києва, Харкова та Одеси розпочалося виробництво фільмів на українську тематику, віддаючи перевагу екранізації популярних українських вистав або історичних творів, але майже одразу після вибуху революції 1917-го року розвиток кінематографу в Україні майже припинився.
За часів радянської влади всі приватні кіностудії були націоналізовані. Спочатку реконструювали лише дві кіностудії (відомі як кіно-підприємства): в Ялті та в Одесі. У 1928 році в Києві відкрили найбільшу кіностудію, яка отримала назву кіностудії імені Олександра Довженка – на честь видатного українського режисера. Виробництво кінофільмів та мережа кінотеатрів дедалі збільшувалися разом із кількістю кіноглядачів. З такою великою базою, українська кіно-індустрія була однією з найбільших серед колишніх радянських республік за обсягом та творчим потенціалом. За часів Радянського Союзу в Україні виготовлялося 30% від усієї кінопродукції країни. Всередині 1980-х років, приміром, щорічно створювалося 60 художніх фільмів та 500 документальних, анімаційних та науково-популярних фільмів, збагачуючи державну скарбницю більше ніж на 200 мільйонів доларів валового прибутку щороку. Проте основною рисою українського кінематографу був його самобутній національний колорит, збережений протягом років. Після розпаду Радянського Союзу почала руйнуватися і система культурно-мистецьких закладів, зокрема і кінотеатрів, яка до цього часу цілком адмініструвалася і фінансувалася державою. У стані стагнації опинилося й кіновиробництво, фінансувати яке в тому ж обсязі, як це було за радянських часів, держава вже не мала змоги. До того ж, окрім адміністративної, мала ще відбуватися і якісна перебудова у кіноіндустрії, оскільки за відсутності єдиної пропагандистської теми, потрібно було навчитися знімати комерційні картини, які зацікавлять глядача. І хоча на сьогодні цей процес ще триває, вже можна зазначити, що сучасне українське кіно знаходить свої теми і свого глядача.
